Американці йдуть!

Наприкінці Другої світової війни серед румунського населення було широко поширена думка про те, що радянській присутності та зловживанням в країні найближчим часом буде покладено край і, що в Румунію прийдуть американці.

Steliu Lambru, 07.12.2015, 10:52

Наприкінці Другої світової війни серед
румунського населення було широко поширена думка про те, що радянській
присутності та зловживанням в країні найближчим часом буде покладено край і, що
в Румунію прийдуть американці, які повернуть ситуацію в нормальне русло. Це
було проявом надії на краще майбутнє і надихало членів антикомуністичних рухів опору.

До дня приєднання Бухареста до коаліції,
очолюваної Німеччиною, відносини Румунії та США були відмінними. Оголошення
війни Румунією генерала Антонеску Сполученим Штатам Америки 11 грудня 1941
року, стало актом, що суперечив духу двосторонніх відносин. І бомбардування
Румунії літаками ВПС США в 1944 році було результатом логіки війни,
неспецифічної для нормальних часів миру і взаєморозуміння. Незважаючи на те, що
воювали на протилежних сторонах фронту, румуни ставилися інакше до
американських льотчиків. За свідченнями багатьох очевидців, деякі румунські офіцери
збирали трупи американських льотчиків, збитих над Румунією і хоронили з усіма
християнськими почестями. Перехід Румунії на бік Організації Об’єднаних Націй
23 серпня 1944 року став жестом виправлення історичної аномалії.

Але те, що сталося після війни не відповідало
очікуванням румунського суспільства. Присутність радянських військ в країні і
захоплення влади Комуністичною партією викликали невдоволення румунів, які
чіплялись за останню надію: висадку американських військ в Констанці або на
Балканах. Серед людей набув широкого вжитку вираз американці
йдуть!, оскільки в кінці 1940-х більшість румунів вірили, що до Румунії
прийдуть американські війська і що це лише питання кількох місяців.

Ніколає Даскелу був членом Національної
селянської партії і брав активну участь в роботі учнівської антикомуністичної
організації в 1947-49 роках. У 2000 році, в інтерв’ю Центру усної історії
Румунського радіо він розповів, що сподівання на прихід американців, надало
багатьом тодішнім молодим людям внутрішню силу стати на захист демократії і
свободи. Усі сподівалися на прихід американців і ми всі чекали американської
допомоги. Звичайно, спочатку була надія, характерна молодості і мужність, з
якою ми кинулися в бій, вважаючи, що в будь-якому випадку демократичні цінності
переможуть, візьмуть верх. Ніхто не думав, що це все затягнеться надовго. На
нас чекав тривалий і жахливий період. Фактично настала жорстока і повна
заборона людських прагнень.

У 2000 році Елена Флоря, сестра Томи
Арнеуцою, лідера однієї з найбільш організованих антикомуністичних озброєних
груп, розповіла що її брат створив партизанський загін у горах в сподіванні на
прихід американців. Я зрозуміла тоді, що мій брат сповнений рішучості
піти і ніхто, навіть я не зможе його зупинити. Я благала маму спробувати
переконати його не йти, але коли побачила, що мати згодна з ним, зрозуміла, що
нічого не можу змінити. Мама не могла спокійно дивитися на те, як мій брат
постійно десь ховається, спить де попало і думала, що якщо він піде в гори
заспокоїться. Тому що ходили чутки, що американці за місяць прийдуть і
врятують нас від росіян. З цим сподіванням вони пішли в гори, думали, що все
триватиме небагато. Вони не думали, що їм доведеться стільки жити в
горах. Ця підпільна організація, що діяла в районі місцевості Нукшоара стала
єдиною в Європі, яка протрималася дев’ять років. Інші не витримали, були заарештовані,
померли або здалися. Лише ця організація боролася дев’ять років.

Настільки великим було розчарування багатьох
румунів через відсутність допомоги США, що вони не вагаючись полишити своїх
братів по зброї. Таким був і випадок полковника Джордже Арсенеску, про якого
розповіла Елена Флоря. Полковник Аресенеску пішов, щоб врятувати своє
життя. Я не хочу критикувати його, але цей його вчинок не можна вважати
патріотичним. Він думав, що підпілля не триватиме довго. Там у горах, і він, і
інші, коли побачили, що закінчується їжа почали сваритися. Інші, однак,
сказали, що будуть їсти коріння дерев, листя, що потім і були змушені робити,
але залишаться у горах скільки буде потрібно. Арсенеску така перспектива не
сподобалась, він не зумів звикнути до таких умов життя. Тоді він передав
керівництво організацією моєму братові Томі й пішов. Він не зміг витримати голод
і холод, побачив, що американці не приходять і пішов, оскільки зрозумів, що
майбутнє було досить непевним.

Але американці, навіть якщо не прийшли безпосередньо,
щоб звільнити Румунію, намагалися організувати заходи для підтримки надії.
Одним з таких прикладів є висадка в Румунії групи парашутистів румунського
походження в липні 1953 року під командуванням капітана Сабіна Маре. Але еволюція
відносин між двома військово-політичними блоками – демократичним і
комуністичним, зокрема поступова тенденція до співжиття, призвела до відмови від
будь-якого проекту врятування країн, окупованих радянськими військами.
Американці таки прийшли в Румунію та країни Центральної і Східної Європи, але після 1989 року і це стало можливим, тому що вони виграли холодну
вiйну з СРСР.