Монастирі, які були даровані
В історії церкви румунського простору з XVI століття до початку XIX століття існувала практика «дарування монастирів».
Стеліу Ламбру і Христина Штірбець, 12.01.2026, 07:12
В історії церкви румунського простору з XVI століття до початку XIX століття існувала практика «дарування монастирів». «Дарування» було тим, що сьогодні ми називаємо пожертвою. Князі та великі румунські бояри дарували християнсько-православним монастирським спорудам зі Сходу, монастирі, що знаходилися на території румунських князівств разом з майном, яким вони володіли. Таким чином, 220 монастирських будівель та їхні маєтки були даровані Афонській горі, Святому Гробу в Єрусалимі, Олександрійській патріархії, монастирю Святої Катерини на Синаї та іншим монастирським спорудам. З подарованих монастирів 130 були з Волощини та 90 з Молдови.
Професор Бухарестського університету та автор книги про монастирі, які були даровані, Тудор Діну уточнює: «Я також знав, що румуни дарували ці монастирі, насамперед, щоб допомогти братам по вірі, які перебували під владою мусульман. Статистично кажучи, тепер я зрозумів, що головна причина з дванадцяти, які я перелічую, — це банкрутство наших монастирів. Вони банкрутували, і тоді викликали компетентних менеджерів з-за кордону. Це є несподіванкою, принаймні для мене. Причин є багато, зокрема візити особистостей із християнського Сходу, які чарували румунських бояр.»
Документи, які досліджуються за такий великий проміжок часу, 300 років, приносять деякі сюрпризи: «Я стежив за всіма випадками дарування, але і відмови від дарування, адже існували і відмови. Я бачив дарування, зроблені від щирого серця, я бачив і примусові дарування. Я також бачив, чого не очікував, що пік дарувань припадає не на період фанаріотів. Він припадає на період між 1620-1635 роками у Волощині та 1665-1680 роками в Молдові. Ми маємо достатньо випадків, коли фанаріоти виступають проти дарувань. Фанаріоти намагалися зберегти крихку рівновагу з місцевими колами влади. Близько 1800 року вони вже не хотіли нових дарувань, які привернули б їм ворогів».
Тудор Діну говорить про тих, хто перебував у дарованих монастирях, та про майно, яким вони володіли: «Вивчаючи життя в монастирях, я дійшов висновку, що, на відміну від місцевих монастирів, у дарованих монастирях було дуже мало ченців. Статистика, яку ми маємо, показує, що більшість монастирів мали одного або двох ченців, звичайно греків. Існували також змішані монастирі, але вони менш важливі. Монастир з п’ятьма, шістьма, десятьма ченцями був величезним. На противагу дуже малій кількості ченців, існувала величезна кількість видів власності, які належали цим монастирям. Це були не тільки маєтки і виноградники, про які ми знали, але й цілі міста. Були міста, які повністю належали монастирям. Сьогоднішня столиця Республіки Молдова, Кишинів, повністю належала монастирю Галата та Патріархії Єрусалиму. Ботошани був повністю подарований фанаріотом Патріархії Антіохії через маєток монастиря Святого Миколая Попауці з Ботошань. Були також корчми, колодязями з мазутом, кам’яні кар’єри, кав’ярні, турецькі лазні тощо. Таким чином, ми могли б охарактеризувати ці монастирі як справжні групи компаній. Ігумен, сам або мав двох помічників, стикався з виснажливою управлінською діяльністю. Ігумени цих монастирів значною мірою займалися управлінням. Там, де їх було дуже мало, вони не мали часу на культурну діяльність. Очевидно, що культурна діяльність була в Котрочені та Вакарешті, де були більші монастирі. Але й тут переважає духовна та економічна діяльність».
За доходами, які приносили активи монастирів, стояла праця людей. Тудор Діну: «Окрім ченців і настоятеля, який був, якби ми сказали сьогодні, генеральним директором великої компанії, ми бачимо тих, хто виконував справжню роботу в монастирях. Вони поділялися на дві категорії. Це були так звані послушники або скотники, які, найчастіше, не були місцевими жителями, оскільки це спричинило б збитки для фінансів держави. Вони були чужинцями. У Волощині це були переважно балканські християни, але були й угорські скотники. У Молдові вони походили не тільки з Балкан, але й з території сучасної України, з Росії та Галичини, тож часто були спеціалізовані залежно від специфіки монастиря. Якщо монастир був у виноградарсько-виноробній зоні, багато хто з них були виноградарями. Якщо монастир мав багато вуликів, вони були бджолярами. Але інші мали зовсім особливі спеціалізації, у монастирі Трьох Ієрархів був навіть перекладач, тлумач, мовою того часу».
Монастирі, що належали церкві, мали також рабів, статус яких змінювався від епохи до епохи та від власника до власника. Тудор Діну: «Були також цигани-раби. Іноді великі монастирі, такі як Котрочені або Раду-Воде, мали кілька сотень душ. Чоловік разом із великою родиною, які виконували важку роботу мали такий спосіб життя, що часто змушував їх тікати. На жаль, часто настоятелі вважали за краще отримувати незліченні накази про розшук циган, замість того щоб надати їм кращі умови, які б змусили їх залишитися на місці. Часто цигани не були ремісниками. Крім традиційних ремесел коваля, котельника, цегляра, ложника, було дуже багато циган-кухарів, музикантів і візників».
У 1863 році, за правління князя Александра Іоана Кузи, маючи підтримку всього політичного класу, румунська держава секуляризувала все майно монастирів.
