Політичні суперництва: король Кароль II-ий – принц Ніколає
Кароль II вступив у конфлікт навіть із членами власної родини. Одним з них був його брат – принц Ніколає.
Steliu Lambru, 02.09.2013, 01:00
Мало хто з особистостей румунської історії викликав до себе стільки антипатії, тим більш мало хто спричинився до химерної ненависті, як це мало місце у випадку короля Кароля II-го. У політичному житті, від Кароля II-го віддалилися як відомі діячі румунської демократії, зокрема Юліу Маніу, так і праві екстремісти. Король Кароль II-ий був людиною зарозумілою й владною, внаслідок чого результати стилю його правління незабаром були помітними. Під кінець десятиріччя його правління, у період 1930-1940 рр., Румунія Кароля II-го зазнала агонії після анексування частини території на сході, заході та півдні країни.
Кароль II вступив у конфлікт навіть із членами власної родини. Одним з них був його брат — принц Ніколає. Четверту дитину королівського подружжя, Фердинанда та Марії, Ніколає, хрестив сам цар Росії — Микола II-ий, розстрілений більшовицьким режимом у 1918 році. Завдяки вихованню, принц Ніколає був здатний у разі потреби наслідувати трон у Румунії, однак він постійно відмовлявся від цієї місії, хоча було чимало нагод. Історик Іоан Скурту відмічає, що специфічною рисою принца Ніколає була саме відсутність бажання стати монархом: ”Принц Ніколає — другий син з-поміж шести дітей подружжя Фердинанда та Марії не прагнув зійти на королівський трон навіть тоді, коли в 1918 році йшли дебати щодо ідеї прем’єр-міністра Маргіломана проголосити принца Ніколає спадкоємцем трону, оскільки Кароль одружився із Зізі Ламбріно, внаслідок чого його бажали викинути з королівської родини. Королева Марія мала намір навіть запропонувати принца Ніколає, у період регентства (1927-1930 роки) на посаду повновладного керівника королівської сім’ї. Однак, як я вже відмічав, принц Ніколає не мав таких амбіцій.”
У родині між братами нерідко існують серйозні розбіжності, що трапилося й в королівських родинах. У зв’язку з суперництвом між Каролем й принцом Ніколає, історик Іоан Скурту вважає, що існували дві причини: перш за все — зарозумілість Кароля II-го, який вважав усіх своїми підлеглими, зобов’язаними сліпо підкорятися йому у всьому, навіть тоді, коли йшла мова про власний вибір: ”Шостого червня 1930 року принц Ніколає зустрів Кароля, який повернувся із добровільного заслання, із обіймами у Палаці Котрочень. На мою думку, непорозуміння між ними було суб’єктивного характеру, а саме: одруження принца Ніколає з особою, яка не належала до королівських родин, що вважалося недопустимим для Королівського дому. Кароль прагнув “спрямувати принца Ніколає на вірний шлях”, хоч сам він з Еленою Лупеску були коханцями. Слід уточнити, що Елена Лупеску не належала до королівської сім’ї. Однак, Кароль II не одружився з нею. Натомість, принц Ніколає одружився у грудні 1931 році з Іоаною Долете-Сев’яну. За сугестією Кароля, міністр внутрішніх справ Константин Аргетояну рекомендував голові мерії місцевості Тохань, де мала місце реєстрація шлюбу, замість оригінального реєстру зробити разом з нотаріусом копію реєстру, вилучивши з нього реєстрацію шлюбу принца Ніколає з Іоаною Сев’яну.”
Іншим джерелом суперництва братів були політичні симпатії принца Ніколає. Іоан Скурту вважає, що саме це сприяло у значній мірі наявності конфлікту: ”Інша причина непорозуміння завдячується політичним поглядам Ніколає. Він прихильно ставився до Руху легіонерів, які у 1936 році провели з’їзд, що схвалив створення “команди смерті” з наміром ліквідувати політичних противників, у тому числі й Елену Лупеску. Не будучи доброзичливою до принца Ніколає, Елена Лупеску уникала також його дружини. Щоб відчути його силу, принц Ніколає, у свою чергу, проявив декілька жестів симпатії до легіонерів. З цієї нагоди, Рух легіонерів опублікував маніфест, у якому звеличував принца Ніколає, який прийняв певну позицію щодо цієї жінки, яка вважалася “халепою” у житті країни. Рік пізніше, а саме 1937 року, з ініціативи Кароля II-го Коронна Рада прийняла рішення викинути принца Ніколає з числа членів королівської родини. Справа була досить делікатною, оскільки його звинувачували у тому, що він одружився з особою, яка не належала до можновладних родин, іншими словами знехтував статусом Королівського Дому.”
Кінець війни був також кінцем румунської королівської династії. З 1940 року король Кароль II-ий був уже в екзилі, де згодом зібралися й інші члени королівської родини. Принц Ніколає поступився першим, також він подав руку примирення Каролю, як відмічає Іоан Скурту: ”Незважаючи на те, що його вигнали з родини, незважаючи на те, що король ставився до нього негативно, принц Ніколає був єдиним, хто був присутнім на похоронах короля Кароля II-го, чого не зробили ні його син Міхай, ні сестри або інші близькі родичі. Принц Ніколає є цікавою постаттю румунської політики. Він не прагнув зайняти місце Кароля, бути королем Румунії. Але щоправда, його нудило втручання Елени Лупеску у політичне життя.”
Суперництво між Каролем та принцом Ніколає не сягнуло суперництва між Каролем та Корнеліу Кодряну, який був лідером Залізної гвардії, що призвело до смерті останнього. Щоправда, капризний король нерідко застосовував й проти власного брата всі засоби, прагнучи утвердити свою волю.
