Мікрорайон Уранус у Бухаресті
Нинішній район у центрі Бухареста, де розташовані Палац парламенту, площа Конституції та величні будівлі румунських державних установ, з'явився на початку 1980-х років. Раніше там знаходився чарівний мікрорайон Уранус.
Steliu Lambru, 10.04.2023, 06:10
Нинішній район у центрі Бухареста, де розташовані Палац парламенту, площа Конституції та величні будівлі румунських державних установ, з’явився на початку 1980-х років. Близько 40 років тому ця територія була ще горбистою, з армійським арсеналом, стадіоном Республіка, церквами і монастирями, приватними будинками, парками, громадськими пам’ятниками і була відома мешканцям Бухареста як мікрорайон «Уранус», один з наймальовничіших куточків столиці. Близько 90% району Уранус потрапили у 1977 році під знесення в результаті урбаністичної політики Ніколая Чаушеску.
Історик Сперанца Дяконеску працює з 1975 року в Управлінні національної культурної спадщини Бухареста. На цій посаді вона була свідком систематизації та зникнення численних пам’яток культурної спадщини та мікрорайону Уранус. В інтерв’ю Центру усної історії Румунського радіо, записаному в 1997 році, Сперанца Дяконеску розповіла, що деяким державним установам дали можливість лише здійснити інвентаризацію того, що мало зникнути: «Зокрема, мікрорайон Уранус, що потрапив під масове знесення, був старим історичним районом. Музей історії Бухареста, як музей історії міста, хотів скласти карту. Він мав право і був зобов’язаний нанести на карту цю стару територію, щоб у майбутньому було відомо, що було втрачено і, щоб залишилися якісь сліди. Згодом ця мапа була поширена не тільки на мікрорайон Уранус, а й на всі райони, які були знесені. У Музеї історії Бухареста зберігаються записи про знесені будинки, незалежно від того, чи це були особняки чи палаци. У ньому є не тільки будинкові справи, але й справи про соціально-професійне становище тих, хто там мешкав. Якісь дані, можливо, не дуже детальні, але такі, що показують ситуацію, стан справ на той час.»
Усвідомлюючи наслідки систематизації фахівці докладали надлюдських зусиль, щоб врятувати те, що ще можна було врятувати, – розповіла Сперанца Дяконеску: «Коли в тих районах почали знесення, ми складали списки пропозицій відповідно до декрету №120/1981. Ми писали, що потрібно врятувати, з якого будинку і т.д. Наприклад, були якісь дверні ручки або двері, або вітражі, або різні частини будинку, які мали особливу цінність. Однак побачили сцени, які не мали жодного сенсу. Нам казали: «Починайте зносити на цій вулиці, ідіть та робіть інвентаризацію того, що потрібно зберегти». Ми йшли і робили це, але знесення починалося на другий чи третій день і ми навіть не встигали оформити документи, щоб отримати дозвіл на відвідування місця, що підпадало під знесення. У нас не було навіть тижня, щоб сказати, що потрібно врятувати.»
Насправді, поспіх зі знесенням означав знищення того, що фахівці рекомендували зберегти і цей факт також відзначила Сперанца Дяконеску: «Мені доводилося оглядати будинки, які мали дуже красиві деталі, вікна, двері з кришталевим склом, скляні міжкімнатні двері або двері з дзеркалами. Проїжджаючи цим районом наступного дня, тому що напередодні я зупинилася в будинку № 15 і на другий день мала продовжити свою роботу, я побачила, що в будинках № 1, 3, 5, де я пропонувала зберегти чудові двері, ті самі чудові двері кидали з поверху на дорогу. Почалося знесення, увірвалися демонтажники і все те скло, всі двері, всі вікна, які я запропонувала зберегти, падали на землю на вулиці і розбивалися вщент. Такі епізоди з нами траплялися досить часто і це зміцнило моє переконання в тому, що багато чого робилося лише аби відвести очі.»
Після 1989 року головним винуватцем у знищенні мікрорайону Уранус оголосили румунського диктатора Ніколая Чаушеску і це важко заперечити. Але не він один винен у цьому, – каже Сперанца Дяконеску: «Мені прикро це говорити, але, на мою думку, велика провина у всьому цьому стані справ була не тільки тодішнього лідера, який, хоч і був примітивним, як ми його вважали, але мав достатньо розуму затверджувати рішення про знесення після того як їх приймали інші. Укази про знесення приймалися щодо великих територій, а потім приймалися спеціальні рішення про видалення об’єктів зі списку пам’яток архітектури, які завжди підписувалися главою держави вже після їх знесення. Тому все це робилося посадовцями нижчої ланки, які або чогось боялися або хотіли проявити себе і мені відомо багато таких випадків.»
Сьогодні ще можна побачити невелику частину того, що колись було мікрорайоном Уранус, одним з найгарніших у Бухаресті. Він залишився у фотоальбомах, виставках, друкованих ЗМІ, документальних фільмах, у художньому фільмі «Анжела їде далі» (1982 р.) та в соціальних мережах.
