Американці в Румунії у другій половині 1940-х років

Румунсько-американські відносини різко погіршилися під час Другої світової війни. Румунія і США були супротивниками по різні боки зі збігу обставин, а не тому, що мали яблуко розбрату, яке можна було б розділити. Румунія вступила в союз з Німеччиною, щоб захистити себе від агресії з боку СРСР, тоді як США були союзниками СРСР, тому що вони разом боролися проти Німеччини.

Однак Румунія і США підтримували мінімальні контакти, які допомогли їм знову зблизитись. Одним із прикладів був табір для американських полонених, які потрапили до Румунії, про який розповідав американський філософ і член Націонал-селянської партії Георге М. Іонеску в інтерв'ю 2004 року Центру усної історії Румунського радіомовлення. Поблизу комуни Джеамена в повіті Арджеш (південно-центральна частина країни) знаходився німецький військовий аеродром, звідки німецькі літаки перехоплювали американську авіацію, коли та починала бомбардування місцевості: "Над селищем був повітряний бій. Американці впали, вісім десантників вийшли з хмар, бо в бомбардувальнику Б-26 було вісім військовослужбовців. З них четверо впали мертвими з парашутами і четверо пораненими. Вітер поніс їх через ліс, у напрямку до села Чірешу. Цивільна оборона, мерія, військові були мобілізовані, щоб піти і впіймати їх. Я не пішов, Нехай йдуть ті, хто казав що парашутисти стрибнули аби нашкодити нам. Вони стрибнули, бідолахи, бо їхній літак розбився. Американці вийшли з лісу і здалися. Їх погрузили у два вози і відвезли в Пітешть, в лікарню, де їх дуже добре доглядали і вилікували".

У дусі чесної гри опоненти Румунії подякували за гуманне поводження з американськими полоненими. Георге М. Іонеску: "Приблизно через місяць по радіо Лондона було сказано: "Ми дякуємо доктору Нелеку, хірургу і керівнику госпіталю, за увагу і турботу, яку він приділив американським солдатам і вилікував їх". Звичайно, після того, як вони були вилікувані, їх відвезли в табір, в Предял, де, як відомо, румуни дуже добре ставилися до американських солдатів. Вони проводили конференції, грали в теніс, це був своєрідний курорт, не схожий на табір для військовополонених, як у росіян. Ми поховали чотирьох загиблих на кладовищі в місті Личень, в церкві "Бадя Кирстей". У кожного був медальйон, на якому було написано як його звали, з якого він полку, скільки йому було років, всі цивільні дані. Американці мали їхні точні записи, і не минуло й тижня чи 10 днів після 23 серпня 1944 року, як вони прийшли, ексгумували їх і забрали кожного в Оклахому, де були їхній дім і сім'я".

Георге Барбул, особистий секретар маршала Іона Антонеску, у 1984 році в діалозі з істориком Владом Джеорджеску на Радіо Свобода сказав, що хоча Румунія і США були ворогами, вони вели переговори: "Перший прямий контакт з американцями встановив у Стокгольмі Радулеску, директор кабінету міністрів Міхая Антонеску. Його співрозмовником був особистий спостерігач Рузвельта в Європі, спостерігач, який не мав офіційних повноважень. Президент США вдався до цієї системи, щоб не використовувати звичайний дипломатичний шлях і, відповідно, не накликати на себе докори союзників у тому, що до них ставляться по іншому. Результат цієї зустрічі Міхай Антонеску підсумував наступним чином: президент Рузвельт хотів знати, де буде лінія з'єднання в Європі між американською і радянською арміями. Це повідомлення, зроблене Радулеску, справило глибокий вплив на Бухарест. Маршал Антонеску відчув підтвердження свого аналізу, що, чинячи військовий опір росіянам і не даючи їм прорватися до європейської лінії, він робить послугу не тільки Румунії, але й англо-американцям".

Після поразки Німеччини у 1945 році, окупована радянською армією Румунія могла сподіватися лише на те, що американська дипломатія врятує її від перспективи комунізації. Згодом з'явилися сподівання, що американці висадяться на Балканах, але це виявилося ілюзією. Однак у 2000 році ліберальний лідер Раду Кимп'яну зізнався, що американські емісари говорили румунським політикам, що США мають дуже мало впливу в Румунії: "Ніколає Пенеску розповів мені наступну сцену, яка трапилась наприкінці 1944 року.  Націонал-селянська партія зберігала свої файли з певними секретними звітами або секретними ситуаціями з паном Мельбурном. Він був офіцером американської місії зі зв'язками з політичними партіями. Цей Мельбурн мав квартиру в столичному кварталі Гредіна Ікоаней (Іконний сад). І представникам Націонал-селянської партії потрібен був документ, який зберігався у Мельбурна. Після того, як вони ознайомилися із документом, сіли випити каву, а Мельбурн їм так і сказав: "Мушу вам зізнатися, що ми тут не маємо впливу, ви під впливом Москви. Спробуйте домовитися з ними і намагайтеся розмовляти з ними". Вони повернулися до Маніу і розповіли йому про те, що їм сказав Мельбурн. А Маніу відповів на це тим, що "ми будемо йти вперед з тим, у що віримо".

Хоча історія розділила їх з 1945 по 1989 рік, Румунія і США зберегли взаємну спорідненість. А після 1989 року, як очікувалося, двосторонні відносини повернулися у нормальне русло.