Фемінізм у Румунії після Другої світової війни
Після 1945 року феміністичний рух у Румунії був повністю підпорядкований політиці комуністичного режиму, а його діяльність визначалася передусім ідеологічними настановами.
Стеліу Ламбру і Василь Каптару, 20.04.2026, 06:08
Після 1945 року феміністичний рух у Румунії був повністю підпорядкований політиці комуністичного режиму, а його діяльність визначалася передусім ідеологічними настановами. Попри те, що заходи влади з підтримки жінок у складних життєвих обставинах широко висвітлювалися в пропагандистських цілях, їхній реальний масштаб залишався обмеженим. Водночас інша частина жінок зазнавала жорстоких репресій: вони опинялися в тюрмах як політичні в’язні, а їхні родини піддавалися переслідуванням і соціальній маргіналізації.
У комуністичній Румунії функціонувала організація, що опікувалася становищем жінок. У цій структурі працювала Таня Ловінеску, яка у 2003 році в інтерв’ю Центру усної історії Румунського радіо поділилася спогадами про її діяльність і досягнення.
«Ця установа, що називалася Союз демократичних жінок Румунії, і, безперечно, мала й свої недоліки, займалася ліквідацією неписьменності, проводила кампанії з боротьби з педикульозом, даруйте за це слово, але важко знайти точніший відповідник, протидіяла поширенню корости, забезпечувала сільське населення милом. Йдеться про людей, яких я особисто не знала, які працювали там ще до мене — у 1944–1945 роках. Саме вони зробили можливим усиновлення дітей під час посухи 1946–1947 років членами партійного та державного керівництва. Завдяки цьому ці діти, замість того щоб померти від голоду на полях Молдови, ставали, наприклад, донькою Лівезяну, донькою когось іншого, Віорела Боднараша і так далі».
Проблемами жінок у Румунії займалися люди, які діяли з внутрішнього переконання, – згадує Таня Ловінеску.
«Національна рада жінок з’явилася дещо пізніше, раніше вона називалася Демократичним комітетом жінок, чи щось таке. Нас було лише 10-12 осіб. Але оскільки в усьому світі, як у соціалістичних, так і в капіталістичних країнах, існували жіночі ради та організації, зокрема і в Америці, така структура мала бути й в Румунії. Усі листи про всі біди й трагедії, які траплялися люди надсилали, наприклад, до Ґеорґіу-Дежа. Те, що стосувалося жінок, потрапляло до Ради жінок. І кожна з нас у певні періоди вирушала в поїздки, щоб з’ясувати, чому, скажімо, літня жінка з марамуреського села Гевошдя стверджувала, що її син був невинним, але його ув’язнили. Тож у певному сенсі ми відчували себе своєрідними архангелами справедливості».
Водночас реальність, із якою доводилося стикатися на місцях, часто виявлялася значно складнішою, ніж це виглядало на рівні центральних інституцій, – згадує Таня Ловінеску.
«Найбільшим моїм успіхом було те, що в роботі я завжди мала глибоку внутрішню мотивацію. Мені здавалося, що я справді йду допомагати, щось змінювати. Я намагалася розібратися: чому, наприклад, одну жінку не залишили на посаді селищного голови? Що сталося? І з’ясовувалося, що насправді вона посварилася з дружиною начальника дільниці, після чого було скликано комітет, який й ухвалив рішення. Я не стверджую, що нам завжди вдавалося щось змінити, але ми намагалися. І якщо сьогодні в селах Румунії є жінки-керівниці або раніше були головами колгоспів, бригадирами, керівницями тваринницьких ферм, то це стало можливим і завдяки тій роботі, яку ми виконували».
У 1977 році Ніколає Чаушеску ліквідував низку організацій, очолюваних представниками команди свого попередника Ґеорге Ґеоргіу-Дежа. Таня Ловінеску згадувала:
«Він розпустив ARLUS – Румунську асоціацію з налагодження зв’язків із Радянським Союзом, рух «Боротьба за мир» та Національну раду жінок, яка виконувала справді важку й виснажливу роботу. Ми всі були матерями. Виїжджали на місця в січні й поверталися лише в березні. У нас не було навіть змінного одягу, а вдома залишалися маленькі діти. Більшості з нас було трохи за тридцять або сорок років. У багатьох виникали конфлікти в родинах, чимало жінок розлучилися, бо чоловіки не витримували нашої постійної відсутності. Нас було лише 32 активні членкині та кілька жінок у керівництві – це не становило жодного тягаря для держави. Тому ліквідація була абсолютно незрозумілою».
Міа Ґроза, донька Петру Ґрози – прем’єр-міністра, за правління якого після 1945 року відбувалася комунізація Румунії, у своїй діяльності поєднувала дипломатичну кар’єру з участю в роботі жіночих організацій. Працюючи в ООН, вона змушена була зважати й на питання, які порушував міжнародний жіночий рух. Вона згадувала:
«У Національній раді жінок я займалася міжнародними відносинами та питаннями міжнародного жіночого руху. Феміністична діяльність мені ніколи не була близькою. Коли мене переконували прийняти цю посаду, я погодилася лише за умови, що працюватиму саме у сфері міжнародних відносин — інакше я б не прийняла цю пропозицію. Це моє бажання було враховане, і, вважаю, це було правильне рішення, адже я краще за інших членів керівництва орієнтувалася в цих питаннях. Іноді виникали складні й незручні ситуації, коли доводилося підтримувати людей, які не мали достатнього розуміння міжнародних відносин. Згодом я стала головою Третьої комісії ООН і мала дуже добрі стосунки з У Тантом. Це була цікава людина. Він часто повторював фразу “my favourite president”. Ми регулярно проводили щотижневі засідання та робочі обіди, і він любив казати: “А тепер я надаю слово моїй улюбленій голові”. Йшлося про мене. Він був дуже приємною та цікавою людиною».
Феміністичний рух у Румунії в період 1945–1989 років мав обмежений вплив на розв’язання реальних проблем жінок і функціонував радше як інструмент державної влади, ніж як виразник суспільного невдоволення.
