Орест Сидорович Масикевич

1970 р. при Спілці письменників Румунії заснувалася українська літстудія, яка об'єднала всі на той час творчі сили. У центрі її життя став Орест Масикевич, письменник-емігрант з України.

Христина Манта, 23.09.2015, 01:46

1970 р. при Спілці письменників Румунії заснувалася українська літ-студія, яка об’єднала всі на той час творчі сили. У центрі її життя став Орест Масикевич, письменник-емігрант з України. Орест Масикевич – громадський діяч, письменник, перекладач, журналіст – розпочав творчу діяльність ще в 30-х роках минулого століття в Україні, а в повоєнний час жив і працював у Румунії.

Довгий час не міг друкуватися, творчий доробок митця залишався недоступним для критиків та істориків літератури з Румунії, надрукував лише дві поетичні збірки: “На місячних перехрестях (1971 рік), за яку йому було присвоєно премію Спілки Письменників Румунії та “Буреквіти (теж 1971 р.). Тільки у 90-ті роки під час активної реабілітації української діаспорної літератури зявились окремі поетичні доробки О. Масикевича. Творчість Ореста Масикевича, представника другої еміграційної хвилі в українській літературі, десятилітнього в’язня сталінських таборів та обдарованого письменника, унікальне явище в українській поезії Румунії, а також в українському літературному процесі в Румунії 70-х років. Він утвердив в українській поезії Румунії, позбавленій належних зразків віршування, високі версифікаційні норми.

Орест Сидорович Масикевич народився 9 серпня 1911 р. в сім’ї неполоківського дяка Кіцманського району, в Північній Буковині. Його дитинство пройшло спочатку в Неполоківцах, а потім в Шипінцах. Після закінчення сільської школи він поступив в гімназію, яку закінчив 1930 року. Потім поступив до Чернівецького університету, на Факультет філософії і соціології. Будучи студентом, брав активну участь в культурно-суспільній діяльності, очолював студентське товариство «Запоріжжя», відвідував співецький драматичний кружок «Буковинський кобзар», був членом товариства «Українська школа», а згодом створив націоналістичне студентське товариство «Железняк». Разом с Орестом Зібачинським створює ОУН на Буковині.

У 1927 році Орест Масикевич стає диригентом місцевого хору, який славився на всій Буковині. Захоплювався не лише співом і танцями, його цікавила і літературна творчість. Ще зі шкільних років він писав вірші, а в студентські роки друкував їх в українських журналах та газетах. У 1934 році видає поетичну збірку «Пісня пісень» і в 1935 році – «Поему світанків». Потужний талант сприяв тому, що Орест Масикевич став головним редактором газети «Час» та ілюстрованого листка сатири і гумору «Чортополох». У календарі-альманаху за 1937 р. публікує свою новелу «Суд вождя». У червні 1940 року, перед приходом радянців на Буковину, Масикевич емігрував з дружиною до Румунії, оселившись у Бухаресті. В кінці червня 1941-го разом з групою студентів-патріотів він прибуває до Миколаєва. Не піклуючись про свою безпеку, ця група організовує пропагандистські анти-німецькі акції.

З 1949 р. він перебуває у таборах строгого режиму Середньої Азії, в Озерлагу, що частково відображено у посмертно надрукованому оповіданні «Коваль Макс». У 1955 р.Масикевич повертається до Румунії, перебуваючи разом з дружиною у Тімішоарі, потім у Сінаї, де бере участь у місцевій літ-студії. Дехто уважає, що він навіть керував нею. Згодом родина Масикевичів переїжджає до Бухареста, живе в найнятому помешканні, невдовзі після того оселяється 1978 р. у прибухарестському містечку Буфтя. Це дало можливість Оресту Масикевичу творчо спілкуватися із столичними румунськими поетами, брати активну участь у діяльності Бухарестської української літ-студії при Спілці письменників Румунії, друкуватися. Він вірив людям. Любив їх, і вони це відчували — згадувала згодом дружина О. Масикевича Орися. В її спогадах, написаних ще в комуністичному режимі, знаходимо, однак, цікаві деталі підпільної діяльності Ореста Масикевича в Миколаєві, його ставлення до розколу в ОУН.

Помер Орест Масикевич 8 жовтня 1980 р. у м.Буфтя, де і похоронений. Через якийсь період, захворівши, його дружина поїхала до сестри у Чернівці, де і померла. Покинута напризволяще хата у Буфті, ніби, «сама від себе» загорілась, і жодного сліду цього бездітного сімейства в Румунії не осталося. Три роки пізніше нині покійна викладачка української літератури Бухарестського університету Магдалина Ласло-Куцюк надрукувала в «Обріях» (1983) аналітичну статтю «Сонети і ронделі Ореста Масикевича», відзначивши його «плекання форми з пристрастю ювеліра», дуже велику вимогливість «до себе і до інших щодо чистоти української мови». Посмертно появилась у колишньому бухарестському видавництві «Критеріон» обємиста збірка його літературної спадщини «Ключ-зілля», дечого з творчості поета появлялося спорадично в україномовних публікаціях Румунії, насамперед на сторінках «Нашого голосу».

У книзі “Слово про побратимів, інший український поет з Румунії, покійний Степан Ткачук, так охарактеризував поета Масикевича: Орест Масикевич – ювелір слів, ворожбит мрій, факір крилатих висловів. В його довгошліфованій поезії ожили, наповнили новим змістом стародавні міфи, переосмислили легенди та перекази, цілком нового і своєрідного звучання набули вічні теми. Він добре знав, що слова брили, а мрії – блискавиці. Також він добре знав, що не одного письменника розчавили власні слова, що не одного осліпили власні мрії, що шлях таланту – не ковзання по бездоганній гладині штучного льоду, що справжнім поетом бути важко, аж занадто важко, хоч декому здається, що це так легко і просто, доступно будь-кому. Нелегка ця легкість. Негладка ця гладь. Складна ця простота. І багатьом заборонена доступність. Тимчасово чи не все життя.