Українська еміграція в Румунії
З поразкою Української революції 1917-1921 рр. велика кількість українців опинилася за межами країни. Численні осередки української еміграції були в Австрії, Німеччині, Польщі, Франції, Чехословаччині Та Румунії.
Христина Манта, 26.08.2015, 01:16
З поразкою Української революції 1917-1921 рр. велика кількість українців опинилася за межами країни. Численні осередки української еміграції були в Австрії, Німеччині, Польщі, Франції, Чехословаччині Та Румунії. У Бухаресті утворився також осередок студентів. Доповіді на Першій конференції української еміграції в Парижі (1929 р.) містять дані, що чисельність українських емігрантів у Румунії на початку 20-их рр. становила від 2 до 3 тисяч осіб. Але вже до середини 20-их рр. більшість з них переїхали до інших країн (на навчання до Чехословаччини ) або повернулись до України. У країнах Західної Європи, в тому числі в нашій країні, українські політичні емігранти були визнані Лігою Націй, як бездержавні. Їм видавали, так звані, паспорти Нансена.
24 грудня 1920, Посольство Румунії у Відні в інформаційному листі до міністра закордонних справ Румунії Таке Йонеску пише: ”До мене звернувся пан В. Бородайкевич, секретар Закордонного центру ЗУНР у Відні, який попросив передати моєму урядові наступне від його уряду. Десь 1500-2000 солдатів українських військ ЗУНР були змушені відтягнутися на румунську територію. Згідно інформаціям Закордонного центру ЗУНР, ці солдати знаходяться у важких життєвих умовах. Закордонний центр ЗУНР звертається з проханням до Уряду Румунії уможливити інтернування у табори цих військовиків, прибулих на території Румунії, піклуючись про їх харчові паї та одяг. Посольство України візьме на себе відповідальність від імені Закордонного центру ЗУНР (Петрушевич), що перебуває зараз у Відні, повернути всі витрати, після того як ситуація України буде вияснена. Представник України багато настоював на тому, щоб українські війська були інтерновані, а не видані Польщі.”
Отож про українців дізнався й румунський уряд, який пообіцяв допомогти їм. Те що й зробив, надавши їм посильну матеріальну допомогу, взяв у таборах на своє утримання, забезпечив частину українських військовиків сезонною працею, створив умови для збереження військової організації, налагодження культурно-освітньої діяльності, забезпечив звязок з дипломатичною місією УНР у Румунії.
Частина політичних емігрантів з Наддніпрянщини, тобто цивільні особи та військові з армії УНР, зосередилась на території Румунії у трьох таборах для інтернованих: у Фегераші та у двох таборах у Брашові. У 1921 р. мешканці всіх таборів були переведені до табору Орадя Маре. У інформаційній ноті від 2 лютого 1921 року Міністерства війни Румунії Міністерству закордонних справ зазначено: “Маю честь поінформувати, що у зв’язку з інтернованими українськими солдатами, румунська влада вжила наступні заходи: До тепер, у м. Брашов, було інтерновано 504 солдатів та 840 офіцерів. Було видано наказ про переведення решти людей (приблизно 600). Умови інтернованих солдатів в Брашовському таборі є задовільними, вони отримують такий же харчовий пайок як і наші солдати. Для офіцерів їжа готується окремо. Міністерство війни зробило все щоби умови проживання українців були якнайкращими, тим більше, що не існує почуття ворожості між нами і Україною”.
Після таборів настав період пристосування українців до мирного цивільного життя. Українці почали вивчати румунську мову. Більшість з них поселилися в Бухаресті, де декотрі знайшли собі місце праці. Значна частина українців знайшла місце праці на заводі в Гевана, неподалік міста Пітешть. Завдяки організаційній і матеріальній підтримці Надзвичайної дипломатичної місії (НДМ) УНР у цій країні а, також, румунського уряду були створені громадські організації, що об’єднували більшість емігрантів . Це — Філія Українського товариства (прихильників) Ліги Націй, Українське співоче товариство “Дума”, Союз українських жінок-емігранток, Українське ощадно-позичкове товариство “Згода”. Восени 1923 р. на Першій конференції української еміграції у Румунії було засновано Громадсько-допомоговий комітет, який став головним центром всієї української еміграції в країні. Саме ці організації і займалися громадсько-політичною і культурно-освітньою діяльністю серед емігрантів, зокрема, видавали українську пресу, відзначали державні і релігійні свята, ювілеї відомих українських державних і культурних діячів.
Не оминули увагою емігранти і постаті гетьмана Івана Мазепи, який за понад два століття до цього також опинився в еміграції і був похований у Румунії. У листі голови НДМ Костянтина Мацієвича до Голови Директорії УНР Симона Петлюри від 3 жовтня 1923 р. зазначалося, що під час роботи Першої конференції української еміграції у Бухаресті було відкрито монумент загиблим за незалежність України, влаштовано панахиду по гетьманам І. Мазепі і П. Орлику та всіх, хто загинув у боротьбі за волю України. У листі також йшлося про те, що Місія УНР хоче запросити до Румунії відомого громадсько-політичного діяча, соратника С. Петлюри, вченого В’ячеслава Прокоповича для дослідження питання перебування Івана Мазепи у Румунії. За результатами студій передбачалося за кошти місцевої еміграції видати книгу про відомого гетьмана. Проте проект не був реалізований.
Щороку українські емігранти відзначали Свято незалежності України (проголошення Центральною Радою ІV Універсалу). Під час святкових заходів лідери еміграції виступали на актуальні політичні й історичні теми. Святкові заходи відбувалися не лише у румунській столиці, але і в інших місцях перебування емігрантів — в Бакеу, Пітешть, Добруджі тощо.
Джерела:
– Власенко В.М. “Постать гетьмана Івана Мазепи й українська еміграція у Румунії міжвоєнного періоду”.
– Архів Міністерства закордонних справ Румунії
