Гірництво і безпека в праці в Румунії 80-их
Гірництво, особливо наземне, вважалося найважчим напрямом економічної діяльності комуністичної Румунії, хоча умови роботи були екстремальними, а ризик нещасних випадків і травматизму на робочому місці був дуже високим.
Steliu Lambru, 09.12.2013, 13:00
Важка промисловість була однією з основ міцності комуністичної економіки. Вона включала в себе гірничодобувну промисловість, чорну металургію і машинобудівну промисловість. Гірництво, особливо наземне, вважалося найважчим напрямом економічної діяльності, умови роботи були екстремальними, а ризик нещасних випадків і травматизму на робочому місці був дуже високим. Водночас, завдяки високому рівню солідарності шахтарів, вони мали великий потенціал проведення страйків, чим могли поставити режим у скрутне становище. Тому тодішня влада створила дуже щедрі умови праці для шахтарів, привілейовану систему соціального захисту, але водночас ця професійна категорія перебувала під суворим контролем режиму. Безпека праці мала соціальну складову, але контроль за людьми, які працювали під землею був дуже жорстким.
Нещасні випадки ніколи не стаються в ідеальному суспільстві, такому яким вважав себе комуністичний лад. У дійсності, однак, було чимало трагічних подій. Електрик Петру Герман, в інтервю Центру усної історії Румунського радіо, записаному в 2003 році, розповів про те, як він дивом вцілів після такої аварії, яка вбила чоловіка в одній із шахт в Долині річки Жіу. «То був похилий вибій, на глибині близько 150 метрів, укріплений балками і стовпами. Я був водієм шахтної вагонетки і рухався по схилу до місця призначення. Несподівано стався обвал породи завдовжки 17 метрів, що майже повністю засипав вагонетку. Я побіг і дивом врятувався. Тоді під обвал потрапив один шахтар, якого вдалося викопати аж через три дні. Як зараз памятаю, його звали Васіле Мурешан, він був дуже хорошою людиною, я з ним добре ладив. Але я врятувався бо побіг, вагонетка була трохи убік, а його засипало породою.»
Міклош Бокор став гірником, бо до цієї професії його підштовхнула сімейна традиція і пристрасть. Можна подумати, що в ті роки шахтарі обирали цю ризиковану професію через матеріальні блага. Але з багатьох свідчень гірників випливає, що основним чинником такого вибору була пристрасть до шахтарського ремесла. Таким прикладом є й Міклош Бокор, який працював на підземній шахті Аніноаса в Долині річки Жіу. У 2003 році він розповів про аварію на шахті. Міклош відбувся тоді лише переломом ноги. «Я працював шахтарем 31 рік і за цей час під землею сталися дві аварії. У першому випадку йшлося про зсув породи, а в другому обвал стелі шахти. Зсув призводить до зміщення мас порід вниз по схилу під кутом 60 або 50 градусів. І коли валун падає, можете собі з якою швидкістю він йде! Тоді упав валун з висоти 20-30 м наді мною. Я почув шум і хотів відступитися, зумів відскочити, але валун впав на ногу і зламав мені три фаланги пальців ноги. Ми чуємо шум зсуву, аварію можна «почути» раніше. Чуєш усе, якщо ти шахтар і завжди уважний до всього, не можеш лише говорити з породою. Але бачиш і знаєш все, коли щось відбувається. Тому що шахта плаче так само як і людина, спочатку течуть сльози, а потім – плач. Те саме робить і порода, спочатку сиплеться, а потім йде потік! Коли залягає тиша, ти розумієш, що це лінія розриву і маєш можливість витягнути людей на поверхню.»
Аварії на шахтах були важливими подіями, які призводили до розслідувань і пошуку винного. Інженер Юліан Костеску був технічним директором шахти Лівезень. У 1980 році унаслідок двох вибухів загинули 53 особи: перший вбив 32-ох шахтарів, а другий – 21-го рятувальника. Комісія з питань охорони праці, до складу якої входили і офіцери Секурітате розслідували цю справу і знайшли винних. «Як було в ті часи, хтось з начальників, як наприклад директор шахти, або головний інженер потрапляли за грати. Генал Секурітате Макрі прийшов спостерігати за всім. Я посварився з ним, бо він хотів спуститися у шахту після вибуху. Міністром шахт тоді був Віргілій Трофін і він призначив мене начальником рятувальної операції. Це було моїм правом не пускати його, через небезпеку повторного вибуху, як це сталося раніше на шахті Вулкан, де загинули кілька викладачів Інституту гірничої справи міста Петрошань, включно й директор інституту, та працівники петрошанського Центру безпеки праці на шахтах. Унаслідок цього генерал Макрі запропонував притягнути і мене до відповідальності, відправити мене у вязницю. Це був довгий процес, тривав майже рік, але врешті-решт мене виправдали. Того ранку Паул Романеску відповідав за вентиляцію та безпеку праці. Він був винятковою людиною. Я сказав йому спуститися в шахту, щоб перевірити вентиляцію. Він так і зробив. Можливо, якби й я пішов з ним цього б не сталося. Можливо мої рішення змогли б врятувати тих людей він смерті. Гадаю, що вибуху уникнути не можна було, але може я б зміг врятувати людей із шахти. Не знаю, що б я зробив.»
Аварії на шахтах ніколи змусили тих, хто працював там відмовитись від цієї професії, хоча правила охорони праці не можуть гарантувати життя людини, яка спустилася під землю.
