Татарбунарські події
Події в Татарбунарі восени 1924 року є характерним прикладом державного тероризму та водночас демонструють, як частина цивільного населення може бути втягнута в антидержавний рух, не володіючи повною інформацією про його справжні цілі та наслідки.
Стеліу Ламбру і Василь Каптару, 01.06.2026, 07:38
Події в Татарбунарі восени 1924 року є характерним прикладом державного тероризму та водночас демонструють, як частина цивільного населення може бути втягнута в антидержавний рух, не володіючи повною інформацією про його справжні цілі та наслідки.
Татарбунарське повстання також стало показовим прикладом того, до чого можуть призвести двосторонні відносини між сусідніми державами, якщо вони не визнають і не поважають одна одну. У ніч проти 16 вересня 1924 року група з кількох десятків озброєних осіб, які прибули з Радянського Союзу через Дністер, захопила село Татарбунари. Було перерізано телефонні лінії, на в’їздах до села виставлено озброєну охорону, а над населеним пунктом замайоріли червоні прапори. Озброєні загони почали тероризувати місцеве населення та проголосили створення радянських органів влади. У відповідь румунський уряд направив війська і протягом кількох днів повстання було придушене. Кілька сотень повстанців загинули, ще 120 осіб були взяті в полон. Після завершення бойових дій перед судом постали 287 обвинувачених, з яких 85 були засуджені до покарань від шести місяців до шести років ув’язнення. Двоє отримали по 15 років позбавлення волі, а один – довічне ув’язнення. Повстання засудила навіть Соціалістична партія Румунії.
Як стало можливим таке повстання? На це запитання відповідає військовий історик Петре Оту.
«Йдеться передусім про внутрішній і міжнародний контекст, який зумовив події вересня та жовтня 1924 року. Усе почалося ще у 1918 році – з приєднання Бессарабії до Румунії та втручання румунської армії в січні того ж року на підтримку вищого законодавчого органу Бессарабії – Сфатул Церій. Його легітимність заперечували не лише противники об’єднання, а й ті, хто займав нейтральну позицію. Радянська Росія, а згодом і Радянський Союз, створений наприкінці 1922 року, ніколи не визнавали приєднання Бессарабії до Румунії. Радянську Росію не запросили на Паризьку мирну конференцію, натомість там була присутня делегація російської еміграції, яка також виступала проти міжнародного визнання Бессарабії частиною Румунії».
Історик Петре Оту нагадав, що відповідно до засад більшовицької ідеології, Радянський Союз прагнув поширити революцію далеко за межі власних кордонів.
«У полум’ї російської революції, після приходу більшовиків до влади, виникла концепція світової революції. Її головним ідеологом був Троцький, хоча ці погляди поділяли й інші радянські лідери. Вони вважали, що імперіалістична війна має перерости в громадянську, а згодом – у революційну, яка охопить увесь світ. У цьому контексті 2-6 березня 1919 року був створений Третій Інтернаціонал – своєрідна світова комуністична партія, покликана привести пролетаріат до остаточної перемоги більшовицької революції. Сьогодні ми знаємо про революційні події в Німеччині, Угорщині, соціальні заворушення у Франції та в інших країнах. Наслідки війни були б катастрофічними навіть для переможців. Саме тому Інтернаціонал поставив собі за мету вести гібридну війну – термін, добре знаний і сьогодні – проти держав Центральної, Східної та навіть Західної Європи».
Радянська агресивна політика продовжувала проявлятися протягом усього міжвоєнного періоду, хоча згодом революційний запал дещо згас, – каже Петре Оту.
«Подібні спроби дестабілізації відбувалися в багатьох країнах. Події в Татарбунарі, а також створення восени 1924 року Молдавської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки на лівому березі Дністра як інструменту тиску на Румунію, стали одними з останніх судомних проявів політики Третього Інтернаціоналу. Остання така спроба комуністичного державного перевороту була здійснена в Естонії у 1924 році, відома як Першогрудневе повстання. Згодом Сталін, який перебрав владу після смерті Леніна, відмовився від ідеї негайної світової революції та перейшов до концепції “соціалізму в одній країні”: спочатку зміцнити Радянський Союз, а вже потім думати про подальшу експансію. До середини 1940-х років Радянський Союз пройшов шлях від категоричного заперечення договорів Паризької мирної конференції до захисту післявоєнного територіального статус-кво».
Петре Оту також спробував пояснити так звану «територіальну ненаситність» Росії.
«Я неодноразово ставив собі питання: звідки походить ця надзвичайна зацікавленість Російської імперії невеликим клаптиком землі, який називається Бессарабією? Існує давнє переконання, що Росія ніколи добровільно не відмовляється від земель, на які ступила нога її солдата. Інше пояснення пов’язане з геополітикою. Існують стратегічні коридори, що поєднують Західну та Східну Європу: балтійський, центральноєвропейський, дунайський та морський – через протоки. Саме ними свого часу рухалися війська Карла XII, Наполеона, а пізніше – Червона армія під час Другої світової війни. Територія Бессарабії, разом із Білоруссю та частиною Польщі, є ключовим вузлом, що забезпечує перехід між цими напрямками. Саме тому інтерес Росії до Бессарабії має і чітке геополітичне підґрунтя».
Події в Татарбунарі 1924 року давно стали частиною історії, однак їхній відгомін відчувається й сьогодні. Адже минуле ніколи не залишається лише минулим – воно продовжує впливати на сучасність.
