170 років від скасування рабства ромів
20 лютого 1856 року румунське суспільство зробило великий крок до модернізації, звільнивши ромів від рабства. Один дуже чутливий розділ минулого був закритий, але відкривався інший – інтеграції та побудови клімату визнання та рівності.
Стеліу Ламбру і Христина Штірбець, 02.03.2026, 08:06
20 лютого 1856 року румунське суспільство зробило великий крок до модернізації, звільнивши ромів від рабства. Один дуже чутливий розділ минулого був закритий, але відкривався інший – інтеграції та побудови клімату визнання та рівності.
Етнолог Делія Грігоре є професором ромської мови та культури в Бухарестському університеті, і разом ми детально розглянули ідеї, які спрямували румунське суспільство до аболіціонізму в першій половині 19 століття: «Реформаторські ідеї Французької революції 1789 року дійшли і до Румунії, ще були Румунські князівства. Просвічені молоді бояри поїхали та навчалися в університетах Парижа, Відня та інших міст, і повернулися з реформаторськими ідеями, просвітилися. Там їм сказали, що соромно, що в 19 столітті, в країні, яка хотіла бути європейською і хотіла увійти в модернізаційний процес Європи того часу, ще існувало рабство і в журналах бояр і монастирів можна було прочитати «продається рабиня, циганка». Тому що термін «циган» в старорумунській мові означав раб, невільник. Ці молоді люди, серед яких Чезар Болліак, Дімітрій Болінтиняну, Ніколае Белческу, Міхаїл Когильнічану, Васіле Александрі, які навчалися там і походили з родин рабовласників, опинилися в ситуації, коли їм було соромно за те, що відбувалося в країні, і вони висунули такі ідеї. Інші освічені молоді бояри повернулися і деякі з них звільнили своїх ромів без компенсації. Інші, однак, отримали компенсацію. Слід наголосити, що скасування рабства відбулося з компенсацією від держави. По суті, керівництво викупило цих рабів від їхніх приватних господарів, бояр та монастирів, а потім звільнило їх.»
Ситуація з ромськими рабами була нелюдською, вона обурювала тих, хто прагнув європеїзації. Делія Грігоре уточнює: «Жоден господар ніколи не був покараний за вбивство свого раба. Він бив його, катував, і з ним нічого не траплялося. Тож, навіть якщо йому не дозволялося вбивати, а лише бити, іноді він бив раба до смерті. Йдеться про статус людини, яка не визнавалася людиною, а це жахливо. Я б використовувала для тієї епохи термін «циган» у значенні раба, а для сьогодення, навіть якщо ми говоримо про ту саму епоху, термін «раб», щоб не наполягати на слов’янському терміні «раб» у спробі применшити тяжкість рабства. Румунські країни були країнами-рабівниками протягом того довгого періоду. Ми всі, румунська держава, Церква, маємо це визнати і далі робити кроки до примирення».
Що сталося після емансипації, ми дізнаємося від Делії Грігоре: «Наслідки відчутні й до сьогодні — це маргіналізація ромів, у тому числі в житловій сфері. Після виходу з рабства вони побудували свої поселення на околицях сіл і міст. Вони не мали де оселитися в центрі, бо прийшли пізніше як громадяни, і навіть громадянами не були визнані. Роми були визнані громадянами набагато пізніше, вони не були визнані національною меншиною в Паризькому договорі, підписаному Румунією в 1919 році. Інші меншини були визнані, а угорська меншина, що цікаво, була визнана, хоча угорці виступали проти об’єднання з Трансільванією, оскільки вони вважали, що у них відбирають частину території. Роми не тільки не виступили проти, але навіть провели збори відразу після 1918 року в декількох населених пунктах, наприклад, в місцевості Рупя, в повіті Брашов. Потім, 27 квітня 1919 року, роми склали меморандум, висловили свою радість з приводу об’єднання і висловили солідарність з Румунією. Вони дуже раділи, що нарешті можуть стати румунськими громадянами. І, незважаючи на це, вони не були визнані ні національною меншиною, ні румунськими громадянами. Набагато пізніше, у міжвоєнний період, почався рух ромів, з організаціями, газетами ромів, «Голос ромів» і «Загальна спілка ромів». І як повноправними громадянами ми могли б сказати, що лише після Другої світової війни їх визнали, але знову ж таки, не як національну меншину, а лише як громадянами Румунії, політика якої була спрямована на асиміляцію. Їх визнали національною меншиною лише після 1990 року».
Політика інтеграції ромів була в цілому незадовільною, але можна говорити і про деякі успіхи. Делія Грігоре зазначає: «Не існувало політики інтеграції колишніх рабів у суспільство, це було залишено на волю випадку. Тоді деякі роми продовжували жити поруч із боярами і працювати на їхніх маєтках, тобто вони залишалися у бояр, і не було великої різниці між тим, коли вони були рабами, і тим, що було після. Наслідки для етнічної самооцінки відчутні й до сьогодні. Внутрішній стигмат видно у різниці між ромами, які визнають свою ідентичність під час перепису населення, понад 600.000. Стигмат бути ромом залишається і як наслідок історії, рабства, Голокосту, страху бути ідентифікованим як «циган» і можливості бути дискримінованим. Отже, з цієї точки зору є великі проблеми з самооцінкою. Але незабаром після звільнення з рабства були й роми, небагато, які змогли інтегруватися в суспільство, зазначив Когилнічану, які змогли стати наприкінці 19 століття парламентарями, діячами культури, суддями, адвокатами, художниками тощо. І вони також воювали у війнах разом із румунами. Роми є патріотами, вони люблять свою країну, Румунію, навіть попри таку трагічну історію, і вони хочуть бути і відчувають себе румунами».
170 років тому румунське суспільство зробило те, що треба було зробити для гідності окремих людей. А сьогодні воно має закріпити свої здобутки.
