Націоналізація шахт
Комуністичний уряд, який прийшов до влади в Румунії 6 березня 1945 року, мав у своєму економічному баченні скасування приватної власності.
Стеліу Ламбру і Христина Штірбець, 25.05.2026, 08:14
Гірничодобувна промисловість це давнє заняття на румунському просторі, що зустрічається в найдавніших згадках про мешканців внутрішньої частини Карпатської дуги. Особливістю румунської гірничодобувної промисловості є її різноманітність: тут видобувають вугілля, сіль, дорогоцінні метали, рідкісні та спеціальні метали. Гірництво було як професія, так і бізнес, у якому брали участь як держава, так і приватні інвестори. Але воно створило справжній світ професій, соціально-професійної ідентичності та породило прояви місцевої гордості.
Комуністичний уряд, який прийшов до влади в Румунії 6 березня 1945 року, мав у своєму економічному баченні скасування приватної власності. Акт про скасування, який був названий популістським баченням «націоналізацією», фактично позбавлення майна, був оприлюднений 11 червня 1948 року і він також торкнувся шахт. У 1971 році Іон Біке, підпільний комуністичний активіст, згадав про націоналізацію шахт у повіті Горж. Його свідчення увійшли до архіву Центру усної історії Румунського товариства радіомовлення разом з іншими свідченнями тих, хто працював у гірничій промисловості та пережив ті часи: «Мені випала честь користуватися довірою керівництва обласної партійної організації в той період, і мені доручили взяти участь тієї ночі в прийнятті шахти «Скела». Під керівництвом партійної організації, разом із членами партії з цієї місцевості, ми без труднощів прийняли шахту, і я ніби знову переживаю той момент, коли вперше призначили директором шахти робітника, товариша Йосіфа Поп, який спочатку, посеред ночі, через хвилювання і цього важливого моменту, всиловив своє здивування: «Чи може він бути директором? На що ми відповіли: «Ти вже є директором і відтепер до завтра, коли інші товариші прийдуть тобі на допомогу, відповідатимеш за все, що відбуватиметься на цій шахті!»
У 2001 році мешканець гірничого села Рошія-Монтане Іоан Коборі розповідав, що сприйняв націоналізацію від 1948 року як закриття шахт: «Шахти закрили, люди забрали дробарки (машини, що використовували для подрібнення руди), люди їх поламали, бо вони були їхніми. А потім розійшлися, хто як зміг: старші не поїхали, бо не мали куди, а хто був молодший — той поїхав. Я поїхав до Геларі. Я працював там три роки шахтарем. Звідти я поїхав до Теліука на рік. З Теліука до Бумбешті-Лівезень, потім я поїхав до Петріле, де пробув три місяці, та до Петрошані на шахті Петріла».
У 2001 році інженер Еліазар Думітраш підтвердив слова Іоана Коборі: «Після націоналізації люди розійшлися в різні боки — на будівельні майданчики у пошуках роботи. Інші, які не мали такої можливості через похилий вік та хвороби, залишилися вдома, на господарстві. Націоналізація відбулася дуже просто: одного ранку було видано наказ, згідно з яким ніхто більше не міг заходити в шахти, оскільки вони вже перейшли у власність держави. Люди були розчаровані, звичайно ж, через це, адже їхнє життя втратило сенс. Я не розумів нічого, хоча мені було 22 роки, крім того, що нам заборонили заходити в шахту, і все. Я не розумів, не знав, бо не був підготовий, не мав освіти, щоб розуміти економічні терміни й усвідомлювати, що таке націоналізація. Після націоналізації дробарки були демонтовані. Кожен власник демонтував свою установку, відніс її додому і, оскільки вони були дерев’яні, використовував їх для інших цілей, а в крайньому випадку — спалив.»
Націоналізація призвела до звільнень, і Тодераш Брутус у 2001 році згадував про велике занепокоєння, яке охопило людей, що заробляли на життя у гірничій промисловості. Це додавалося до загальної невизначеності та страху, спричинених жорстокими та непрозорими у своїх рішеннях владними структурами: «Люди йшли на роботу, шахти працювали, люди лягли спати, а вранці прокинулися і дізналися, що відбулася націоналізація. І це впало на них, як грім серед ясного неба. Не було жодних чуток, але якби про це стало відомо, люди одразу б дізналися. І тоді було зроблене повідомлення, у якому йшлося, що нікому не дозволяється заходити в шахту. Усі пішли, винесли устаткування з шахти, бо їм потім більше не дозволялося заходити в приватну шахту. Була встановлена охорона, яка працювала при шахті в Рошія-Монтане та здійснювала нагляд. Люди пішли, винесли з шахти устаткування, що кожен там мав. Кожному було дозволено промити руду, що була в ковшах і виготовити золото. Воду з відвалів більше не давали, тому вони не могли працювати, а руду, що там була, не можна було подрібнити. Люди були дуже засмучені, у них були діти, у них були витрати на утримання та інші виплати, і всі запитувалися: «Що ж нам робити?»
Після 1989 року, після падіння комуністичного режиму, ненависна націоналізація та її наслідки були скасовані, але гірничодобувна промисловість залишилася у власності держави. З того часу економічна діяльність гірничодобувної промисловості скоротилася, а її майбутнє коливається від песимізму до надії.
