Традиційні ремесла в Горжанському регіоні
Сім румунських звичаїв внесено до Репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини людства ЮНЕСКО.
Ана-Марія Кононовіч і Василь Каптару, 15.10.2024, 06:55
У 2008 році був офіційно створений Список нематеріальної культурної спадщини людства ЮНЕСКО, відповідно до положень “Конвенції про охорону нематеріальної культурної спадщини”, прийнятої в Парижі в 2003 році. З того часу сім румунських звичаїв було зареєстровано в цьому списку. Румунія має у Репрезентативному списку нематеріальної культурної спадщини людства ЮНЕСКО: Ритуал калушари (з 2008 року), Дойна (з 2009 року), Майстерність Хорезької кераміки (з 2012 року), Чоловіча група колядників, Різдвяний ритуал (разом з Р. Молдова, з 2013 року), Парубкові танці (з 2015 року), Традиційне виготовлення настінних килимів (спільно з Р.Молдова, з 2016 року), Мерцішор – звичай пов’язаний з 1 березня (спільно з Болгарією, Р.Молдова та Північною Македонією, з 2017 року), Традиції розведення коней породи ліпіцанер (спільно з Австрією, Боснією і Герцеговиною, Італією, Словаччиною, Словенією, Угорщиною, Хорватією, з 2022 року) та Мистецтво традиційної блузки з вишивкою “алтіца” на плечі (спільно з Р.Молдова, також з 2022 року).
І хоча, здавалося б, наша країна мала б добре зберігати елементи народної традиції, тих, кому дійсно вдається передавати традиційні ремесла, небагато. У Народній школі мистецтв ім. Константіна Бринкуша в Тиргу-Жіу двоє майстрів, які спеціалізуються на деревообробці та гончарстві, розповіли про свій досвід. Марін Даніель Предуц, який спеціалізується на роботі з деревом, поділився з нами своїм життєвим досвідом: “Це захоплення прийшло до мене нещодавно, близько 3 років тому. Я був за кордоном протягом 8 років, а коли повернувся додому через пандемію, відкрив невелику столярну майстерню. Вирішив спробувати малий бізнес у кризові часи. Поки що я задоволений тим, як розвинувся: окрім ікон, вирізьблених на дереві, тарілок, дощечок, я також будую дерев’яні хатинки, альтанки, гойдалки. Здебільшого це купують люди, які дуже люблять дерево.”
Наш співрозмовник розповів, що різьблення ікони займає від 20 хвилин до години, але потім її розписують, що займає набагато більше часу, обробляють спеціальним засобом для просочення дерев’яних поверхонь, а потім покривають лаком. Щодо дерев’яних хатинок, то ми дізналися, що простий одноповерховий будинок можна зробити за 7 робочих днів. Вам може бути цікаво, яка робота була найскладнішою з тих, що були виконані до цього часу? Марін Даніель Предуц: “Це був дерев’яний парк, створений коштами з європейських фондів, навколо пансіонату. Великий комплекс з п’яти маленьких будиночків, великої альтанки, печі, сауни, здійснення проєкту тривало півроку.”
Маріан Меґуряну, інший вчитель Народної школи мистецтв ім. Константіна Бринкуша, який ініціював гурток гончарства в ліцеї імені Тудора Владіміреску, розповів свою історію: “Ми почали з гончарства, неолітичної техніки, ліплення вручну. Я намагаюся розповісти про те, як жили наші пращури, адже багато дітей ніколи не бачили глиняного горщика або глечика. Я показав їм усе це, а їм сподобалося. Дуже рідко зустрічаю молоду людину, яка мешкала у селі і щось знає про гончарство. Коли вони повертаються із задоволенням і не один раз протягом року, це означає, що їм сподобалося, вони приємно провели час, вони приходять відпочити, щоб повернутися додому щасливими. Як я часто кажу, це допомагає їм з більшою енергією, з більшим задоволенням робити домашні завдання. Іноді вони роблять різні вигуки, коли, наприклад, я їм показав глечик з ручкою та цицькою, як його називають в народі і це було щось особливе! Це виглядало як своєрідна інновація!”
Маріан Меґуряну розповів звідки він бере глину: “Традиційно люди копали її в різних місцях, де знали, що можна її знайти, зберігали таємницю цього місця і обробляли її кілька разів протягом року. Її залишали надворі, аби вона замерзла, потім заносили в хату, розрізали ножем, кілька разів, місили ногами, поливали водою. Наприкінці робили коржики і загортали в щось, щоб запобігти зневодненню. Зараз ми беремо або з різних заводів вогнетривких виробів, є кілька трейдерів, намагаємося знайти найкраще джерело. Після ліплення його залишають на деякий час сохнути в місці, захищеному від сонця, він має сохнути повільно, інакше він раптово зневоднюється і тріскається. Але ми досі не маємо печі, зараз ми не можемо випалювати в традиційній печі, яку мали гончарі, ми не маємо де її побудувати і не знали б, як нею користуватися. Теоретично ми могли б використовувати електричну піч, як у великих майстернях, але у нас її досі немає. Через колег ми намагаємося знайти когось, хто має електричну піч, або майстра в сусідньому районі, який користується піччю і час від часу випалює вироби.”
Ці майстри з великим ентузіазмом ставляться до своєї справи, передаючи навички, отримані від своїх попердників, молодим поколінням, і ми сподіваємося, що вони зможуть максимально ефективно зберегти ці ремесла.
